26 жовтня 1951 – камбек Черчилля: остання відчайдушна спроба Британії зберегти статус наддержави

Виснажена Другою світовою війною та жорсткими економічними кризами, колись могутня імперія стрімко втрачала свої позиції під невблаганним тиском США та Радянського Союзу. Тож новий-старий прем'єр-міністр взяв на себе буквально неможливу місію – зупинити безжальний біг часу та повернути Лондону статус беззаперечної наддержави. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому повернення легендарного прем'єра Черчилля виявилося ілюзією імперської величі?

Коли осіннього ранку 26 жовтня 1951 року стали відомі остаточні результати дострокових парламентських виборів, Британія видихнула з химерною сумішшю надії та глибокої тривоги. Консервативна партія здобула робочу більшість у 17 мандатів, вирвавши перемогу в уряду лейбористів Клемента Еттлі, і Вінстон Черчилль знову переступив поріг головної резиденції країни. Проте держава, яку він дістав у спадок цього разу, кардинально відрізнялася від тієї монолітної сили, що згуртувалася навколо нього у найтемніші дні 1940 року.

Це була виснажена, фінансово знекровлена нація, де досі діяла принизлива карткова система на базові продукти, разом із м'ясом та цукром, а економіка тріщала у швах під колосальним тягарем повоєнних боргів перед Вашингтоном. Тож для Черчилля цей камбек був не стільки задоволенням особистих політичних амбіцій, скільки глибоко інтимним хрестовим походом. Він щиро вірив, що лише його колосальний історичний авторитет та майстерність міжособистісної дипломатії здатні зупинити геополітичне падіння Лондона.

Тут варто зауважити, що просто напередодні виборів Британія зазнала болючого ляпаса на Близькому Сході – уряд Ірану на чолі з Мохаммедом Мосаддиком націоналізував гігантські нафтопереробні заводи Англо-іранської нафтової компанії в Абадані. Беззуба, на думку консерваторів, реакція попереднього уряду на цю кризу стала для Черчилля символом імперського занепаду, який він присягнувся випалити розпеченим залізом. Утім, одночасно з цим він уперто відмовлявся помічати, що архітектура світу безповоротно змінилася.

На геополітичній шахівниці тепер тотально домінували дві нові наддержави – Сполучені Штати Америки та Радянський Союз, які вже вступили у крижану фазу Холодної війни. Британська імперія, над якою колись не заходило сонце, де-факто перетворилася на молодшого, хоч і поважного, партнера Вашингтона. Черчилль, спираючись на свій статус архітектора антигітлерівської коаліції, відчайдушно намагався відродити формат Великої трійки, сподіваючись стати рівноправним мостом між Білим домом та Кремлем – але його ілюзії розбилися об сувору прагматичну реальність.

Найцікавіше про зовнішню політику Британії після 1951 року, коли Черчилль повернувся до влади: дивіться відео american_europ_eastern_studies

Ні Гаррі Трумен, ні згодом Дуайт Ейзенхауер у США не збиралися ділитися глобальним лідерством із країною, яка ледве зводила кінці з кінцями. А СРСР у цей час методично брав під повний контроль Східну Європу та нарощував військову міць, остаточно перетворюючи планету на арену протистояння сил, серед яких старій Британії місця вже не було.

Як остання битва Великої Британії за статус наддержави змінила світову історію?

Усвідомлюючи критичну економічну слабкість, уряд Черчилля зробив безпрецедентну ставку на зброю масового знищення як на останній та найвагоміший аргумент у закритому клубі великих держав. Саме під час його другого терміну 3 жовтня 1952 року Велика Британія успішно випробувала свою першу атомну бомбу в рамках надсекретної операції "Ураган" біля островів Монте-Белло поблизу Австралії. Той зловісний ядерний гриб мав стати недвозначним сигналом для всього світу, що Лондон залишається гравцем вищої ліги, здатним на апокаліптичний удар.

Однак наявність власного ядерного арсеналу не могла компенсувати тектонічних зсувів у світоустрої та зупинити нестримний процес глобальної деколонізації. Спроби втримати заморські території силою зброї обернулися кривавими конфліктами, які остаточно виснажили британську скарбницю. Жорстоке придушення повстання Мау-Мау у Кенії, що спалахнуло у 1952 році, та затяжна виснажлива партизанська війна у джунглях Малаї яскраво продемонстрували межі можливостей британської військової машини.

Черчилль, чий політичний світогляд сформувався ще в епоху королеви Вікторії під час кавалерійських атак у Судані, керував цими кризами з позиції класичного імперіаліста. Він відмовлявся приймати той факт, що епоха колоніалізму добігла свого логічного й історично зумовленого кінця. Водночас його фізичне здоров'я стрімко згасало – влітку 1953 року прем'єр переніс важкий інсульт, факт якого Даунінг-стріт безпрецедентно приховала від нації та світу, аби не демонструвати фатальну слабкість державного керівництва.

Загалом, камбек Вінстона Черчилля у 1951 році був величною, але від самого початку приреченою на поразку трагедією. Політик пішов у відставку у квітні 1955 року, так і не зумівши повернути ріку історії назад. Його наступник, Ентоні Іден, вже через рік зіткнеться із катастрофічною Суецькою кризою, яка остаточно і публічно поховає статус Британії як наддержави. Проте саме ті 4 роки другого прем'єрства Черчилля стали вирішальним і болісним перехідним етапом, останньою відчайдушною спробою Старого Лева грізно загарчати на весь світ.