"Я думав, що загину": інтерв'ю ірландського журналіста про поїздку фронтом та вирішальну битву за Краматорськ

Від гуманітарної місії в Олешках до поїздки вздовж усієї лінії фронту – ірландський журналіст Кейлін побачив, як Росія намагається не лише захоплювати українські території, а й створювати власну картину війни. Під час мандрівки він побував у містах і селах, які російська пропаганда вже встигла оголосити захопленими, хоча насправді там не було окупантів. А ще – на власні очі побачив, як війна змінює українські міста, і поспілкувався з військовими, які продовжують їх захищати.

  Adv

В інтерв'ю 24 Каналу ірландський журналіст і режисер-документаліст Кейлін Робертсон пояснив, чому Росія погодилася на тимчасове припинення вогню в Олешках і чи варто чекати на повторення таких гуманітарних місій. Також він розповів про ситуацію на фронті, проблеми зі Starlink та поділився спостереженням, що Росія виснажена і вже не здатна наступати по всьому фронту, тому ситуація дедалі більше зосереджується навколо Краматорська.

популярні відео

Реклама

Чому насправді Росія погодилась на гуманітарну місію в Олешках

В Олешках відбулося тимчасове припинення вогню, і люди могли обрати, куди виїхати – на підконтрольну Україні територію чи до Росії. Чесно кажучи, ці суперечливі повідомлення збивають мене з пантелику. Я читаю чимало коментарів і дописів українських журналістів, які живуть у США, і вони пишуть, що до організації цієї операції від самого початку долучилися Росія та Сполучені Штати. Інші мають протилежну думку. Як ви оцінюєте те, що сталося, з огляду на те, що російська пропаганда тепер активно створює Росії імідж гуманної держави?

Найголовніше, що люди, яких роками тримали в заручниках, нарешті повернулися на підконтрольну територію України. Кадри, на яких вони виходять з автобусів і опиняються в безпеці, безумовно, дають привід для радості. Водночас треба пам'ятати, хто взагалі спричинив цю гуманітарну кризу, адже тепер розгортається масштабна пропагандистська кампанія, покликана спотворити правду про її причини.

Реклама

Родина Трампа зможе заявити, що домоглася припинення вогню в Україні. Його аудиторія не розрізняє припинення вогню в Олешках і в усій Україні. Багато прихильників MAGA взагалі не знають, чи триває досі війна.

Тож Трамп отримав потрібну політичну картинку. Але загального припинення вогню не було. На вокзалі у Дніпрі загинули 14 людей. Загинули люди в Сумах і Чернігові. Удари були і по місту, у якому ми зараз перебуваємо.

Путін теж отримує можливість поширювати пропаганду. Мовляв, я хочу миру, я ж дозволив це припинення вогню. Але треба пам'ятати, хто все це спричинив. Саме Росія не дозволяла цим людям виїхати.

Amnesty International і Human Rights Watch задокументували, як у 2023 році Росія підірвала греблю, затопивши усі ці будинки. Мешканці Олешок не могли виїхати, бо їх використовували як живий щит.

Реклама

Росіяни розміщували в місті операторів FPV-дронів та артилерію, обстрілюючи Херсон і тероризуючи людей. Їм вигідно, щоб там залишалися цивільні, адже це ускладнює для України вогонь у відповідь. Я співпрацював з операторами дронів по всій Україні, спостерігаючи, як вони приймають рішення про цілі та удари.

Безліч разів чув: сюди бити не можна, тут живе цивільний. Або: цю машину ми знаємо, це цивільний. Росіяни розміщують свої позиції у містах для того, щоб Україні було важче їх уражати.

Але що важливо – куди поїхали ті автобуси. Автобуси, які виїжджали з Олешок, повертали у бік підконтрольної Україні території. До Росії вирушило зовсім небагато. І це дає вичерпну відповідь на запитання, чого насправді хочуть українці в окупації. Росія поширює брехню про те, що вони нібито хочуть бути її частиною, проводить референдуми під дулами автоматів, каже, що ці люди говорять російською і прагнуть повернення Радянського Союзу. Але автобуси поїхали в Україну, і цим усе сказано.

Реклама

Навіть представники Білого дому та посланець Трампа говорять про те, що ці люди російськомовні, посилаються на референдуми, проведені під дулами автоматів, і ці тези повторює навіть Трамп. Але достатньо подивитися, куди поїхали автобуси. Ці люди п'ять років жили під впливом російської пропаганди, солдати щодня могли казати їм: вас обстрілюють українці, українці – нацисти та зло. З телевізорів безперервно лилася російська пропаганда, але вони все одно обрали повернення до України.

Це говорить усе і про цю війну загалом, адже люди з Олешок уособлюють мільйони інших українців, які зараз живуть в окупації. Якби їм дали таку можливість, вони б теж повернулись до України.

Повне інтерв'ю: дивіться відео

Я читаю чимало коментарів від людей, які живуть за кордоном, зокрема в Європі та США. Вони надзвичайно раді, що цих людей вдалося врятувати і вивезти з умов гуманітарної катастрофи, про яку ви говорите. Водночас вони обережно припускають, що, можливо, це перше таке локальне припинення вогню, за яким будуть і інші подібні операції. З огляду на все, що ми знаємо про Росію, чи є підстави для такого оптимізму?

Реклама

Я вважаю це малоймовірним. Я думаю, це сталося завдяки певному збігу обставин. Наближались проміжні вибори в США, а Росія відчуває тиск. Їй потрібно переконати США, що вона хоче миру. Все знову стало дуже політизованим. Трампу навіювали думку, що Зеленський не хоче миру і його треба усунути.

Путін використав цю операцію як піар, щоб удати, ніби Росія підтримує мирні зусилля. Трампу перед проміжними виборами було потрібно щось, що він міг би назвати перемогою, а однією з його передвиборчих обіцянок був порятунок України. Тепер можна сказати: я домігся припинення вогню. В такий спосіб виникли сприятливі для цієї операції обставини.

Тому, на жаль, я вважаю повторення такого сценарію малоймовірним. Саме поєднання цих обставин і пояснює, чому на повторення важко розраховувати. Я б не виключав це повністю, але Росія діятиме з гуманітарних міркувань чи заради миру лише для камер та коли це приносить політичні дивіденди, як зараз.

Реклама

Яка російська брехня вразила Кейліна під час подорожі уздовж фронту

Ви здійснили одну з найбільших робочих поїздок Україною – побували на півдні та сході країни, і в місцях, де вже бували багато разів, і там, куди дісталися вперше. Розкажіть докладніше про цю подорож і про все, що вам довелося пережити? Я знаю, що ви, зокрема, побували у Вилковому. Його називають маленькою українською Венецією через воду і будинки, що стоять просто біля неї. Я дуже хочу почути про ваші враження.

Це було неймовірно. Я хотів зробити те, чого ще не бачив у роботах інших іноземних журналістів – відвідувати різні ділянки фронту так, щоб показати його цілісно, як він змінюється, як люди щодня виживають і за що насправді триває боротьба. Адже це не просто лінія між двома арміями. Саме тут демократія та свобода протистоять фашизму. Тут визначається майбутнє безпеки всієї Європи, і тримають цю лінію неймовірні люди.

Реклама

Щоб по-справжньому це зрозуміти, я хотів проїхати вздовж усього фронту. Я досі виснажений після цієї поїздки, тому що майже всюди ми перебували на позиціях, жили і ночували разом із військовими. Це було виснажливо, але водночас неймовірно. Почали ми з Вилкового на півдні. До приїзду я нічого не знав про це місце.

Ви казали, що вже там бували.

Ні, але я знаю, що в Україні є таке маленьке місто і що там дуже гарно. Принаймні так усі кажуть. Мені воно нагадало суміш старої Венеції та Нового Орлеана. Озера довкола, місцева природа – усе дуже незвичайне. Я також познайомився з екологами, які там працюють. Вони розповідали про сотні різних видів, зокрема про рідкісні рослини. Там своя дивовижна екосистема.

Ми почали звідти ще і для того, щоб показати: фронт починається не лише в Херсоні. Він простягається від самого південного краю України. Росія намагається відрізати південь Одеської області від решти країни. Дістатися туди можна лише кількома шляхами. Один проходить біля моря, але його постійно обстрілюють, міст зруйнований. А інший – через Молдову. Росіяни обстрілюють і цей перехід, тож нам довелося кілька годин чекати, щоб туди потрапити.

У ніч перед нашим приїздом по Вилковому завдали 35 ударів. Вони намагаються зробити це місце непридатним для життя, адже саме тут Дунай виходить до Чорного моря. Історія цих міст і сіл – величезна частина європейської історії та торгівлі. Коли говорять про Україну, за що тут воюють і що втрачають, треба розуміти: йдеться не просто про ділянки землі. Це дуже гарні місця з багатою спадщиною та європейською історією, що сягає давніх часів.

Звідти ми вирушили на північ уздовж дивовижного узбережжя. Подекуди воно нагадує краєвиди Трої, але майже на всьому шляху до самої Одеси стоять попереджувальні знаки про міни, люди більше не можуть навіть відпочивати на цьому узбережжі. Зі мною була Заріна Забріскі. Ми заїжджали в прибережні міста, зокрема в Затоку. Там аквапарки, пляжні будинки, усе облаштоване для відпочинку біля моря. Але все заміноване і зруйноване.

Росія намагається перекрити Україні життєво важливі торговельні шляхи, щоб заблокувати експорт зерна. Водночас вражає, наскільки мало в українців залишилося місць, де можна побути біля моря. Україна мала величезне узбережжя, а тепер залишилася крихітна смужка – лише Одеса. І це змусило мене згадати дитинство.

Я їздив до Трамора на півдні Ірландії і багато часу проводив біля океану. Якби я більше не міг потрапити в таке місце, це було б так, наче хтось забрав мої дитячі спогади. Саме таке відчуття в мене виникло. І це також одна з величезних втрат у цій війні.

Ви маєте рацію, для нас це пекучий біль. У нас залишилося так мало місць, де можна перепочити і відновитися. Та й сама Одеса далеко не найспокійніше місце для відпочинку.

Згодом ми покажемо кілька кадрів, які ми там зняли. Там усе було вщент зруйноване.

Мені дуже важко на це дивитися. Я наче намагаюся відгородитися від цих емоцій.

Іноді хочеться зберегти ці місця такими, якими вони залишилися у спогадах. Багато людей хочуть пам'ятати їх такими, якими бачили у дитинстві. Хочеться пам'ятати, як там було гарно, і зовсім не хочеться бачити, на що вони перетворилися тепер. Я це цілком розумію.

Водночас я радий, що ми все це зняли, адже багато людей уявляють, ніби Україна закінчується Одесою, а фронт проходить ось тут. Мені хочеться показати, наскільки велика ця країна і як багато в неї руйнують та забирають. Потім ми поїхали далі на північ від Одеси, і я купався в солоних озерах. Сіль і лікувальні грязі. Ви, мабуть, таке бачили. Багатьом це не подобається, але мене цей досвід вразив.

У дитинстві ми часто робили так у Криму. Це було дуже приємно, і такі процедури популярні. Їх вважають корисними для кісток, шкіри, здоров'я загалом.

Так, а коли сідає сонце, усе стає рожевим і нагадує марсіанський пейзаж. Я зайшов у це озеро приблизно на кілометр від берега, а води все одно було зовсім мало. Як це можливо? Я був ніби на іншій планеті, і це був лише початок подорожі, а ми вже відкривали для себе такі дивовижні місця, ніби вони і справді з іншого світу.

Далі ми поїхали до Очакова. Це був дуже незвичайний досвід, адже Очаків уже роками постійно атакують FPV-дрони. Але нам вдалося знайти мить, щоб визирнути з-за кущів і побачити всю Кінбурнську косу. Просто біля моря є високий пагорб, звідки її видно повністю. Ліворуч також видно Станіславські гори. Це був неймовірний, майже казковий краєвид. Вода виблискувала, це був прекрасний день. У морі виднілися давні укріплення, зведені ще в часи, коли французи воювали за Крим. І це просто дивовижно.

І саме там починається вже інший фронт. До цього ви бачите наслідки щоденних ракетних ударів по містах, а тут вже з'являються FPV-дрони. Ви опиняєтеся ближче до росіян. Їхня близькість відчувається фізично. Усередині все стискається. Десь поруч проходить межа, яку не можна перетинати. І це відчуття починається в Очакові.

Далі ми проїхали через Миколаїв і повернулися до Херсона. Там мене вразило те, чого я раніше не помічав. Центр міста повністю заростає. Він починає нагадувати Прип'ять – ще одне українське місто, яке знищив Радянський Союз. Тепер це відбувається з Херсоном. Там неможливо навіть прибрати опале листя. Бачите, як ціле місто поступово поглинає рослинність? Надзвичайно дивно. Наче в одній із телепрограм про життя після зникнення людей.

Потім ми продовжили рухатися на північ, жили на позиціях на Запоріжжі. І саме під час цієї подорожі я вперше почав помічати, що стою в місцях, де, за словами Путіна, вже перебуває його армія. Так ми почали виявляти цілий пласт російської брехні. Вперше це сталося на Запоріжжі.

Ми під'їхали приблизно на 6 кілометрів до російських позицій біля Каховського водосховища, яке тепер осушене. Я сиджу з військовими, читаю новини, і в цей момент Путін заявляє, що вони "захопили село", у якому я перебуваю.

Я нічого не міг зрозуміти, озираюся і запитую, чи бачили тут росіян, бо я ні. А військові пояснюють: росіяни так роблять, щоб видати це за перемогу і створити враження, ніби вони просунулися далі, ніж насправді. Це дуже дивно.

Потім я поїхав далі на схід до Святогірська і побачив те саме. Це прекрасне місто. Я розмовляю з міським головою, дивлюся в телефон, а там Путін заявляє, що захопив Святогірськ. Тож я почав шукати російських солдатів, які нібито мали бути всюди. Заглядав у смітники, у вбиральні. Усі сидіння на унітазах були на місці, отже, росіяни туди не заходили.

Я запитував у місцевих. Росіяни брешуть, це їхня тактика. І так було впродовж усієї поїздки. Навіть у Харківській області ми були в містах, про захоплення яких росіяни нещодавно заявляли. Це було перше відкриття, яке ми почали документувати: скільки російських завоювань є брехнею.

Це дуже важливо, адже якщо Росія заявляє, що лінія фронту проходить у певному місці, і переконує в цьому Трампа, то в разі припинення вогню його можуть зафіксувати саме по цій лінії. А що тоді буде з українцями, які там живуть? Їх можуть змусити залишити ці місця.

Водночас ми помітили, що у північних регіонах, які постійно атакують FPV-дронами, останні місяці стало значно тихіше. Я запитував про це місцевих мешканців і мерів. Вони не знали відповіді. Один мер повів мене на пагорб за 4 кілометри від російського кордону. Звідти було видно російські вежі, але там було дуже тихо. Я запитав, чому раптом стало так тихо. Вони відповіли, що не знають.

Коли ми повернулися на Донбас, я поговорив про це з командирами. Вони пояснили, що зараз бойові дії найбільше посилилися саме в напрямку Краматорська. Це означає, що Росія вже не має ресурсів для ведення бойових дій уздовж усього фронту. Щоб взяти Краматорськ, їй доводиться перекидати підрозділи з інших ділянок, тому там, де ми були, стало тихіше.

Це спостереження свідчить про те, що Росії бракує техніки, щоб тиснути на Україну по всій лінії фронту. Це показує, що Росія в багатьох аспектах уже виснажена. Схоже, що російські солдати вже не вірять, що можуть захопити всю Україну, дійти до Києва чи принаймні до берегів Дніпра. Схоже, і Путін, і російські солдати вже усвідомили, що цих цілей їм не досягти.

Вони не можуть захопити навіть половину України. Максимум, на що вони ще здатні – взяти ще одне місто в поясі укріплених міст. Саме там зараз і зосереджуються бої. Це багато говорить про подальший розвиток подій, і я не думаю, що ситуація повернеться до того, якою була раніше. На мою думку, усе зосередиться на боях за цей пояс укріплених міст, а потім росіяни вичерпають сили.

Ми чули всі ці розмови про нову мобілізацію, яка так і не відбулася, про північнокорейців. Загалом темп сповільнився. Водночас у Краматорську інтенсивність ударів перевищувала все, що я раніше бачив в Україні. Щодня по цих містах скидають 40 КАБів. Піднімаєте голову і бачите в небі одразу кілька слідів від літаків. Я ніколи раніше такого в Україні не бачив. Невже Ryanair літає над Донбасом? А потім літак розвертається, скидає керовану авіабомбу, і вибухи лунають навколо. Я спостерігав за цим із багатоповерхівок. Росіяни справді зосередили зусилля на цьому місці.

Ще одна важка новина. З 1 листопада комендантська година в Краматорську починається о 4-й годині дня. Більшості магазинів і ресторанів наказали закритися. Місто стає зоною бойових дій, червоною зоною. Тепер я навіть не можу потрапити туди без спеціального супроводу. Волонтерів туди більше не пускають. Саме в такій ситуації опинилася Дружківка п'ять місяців тому, а Костянтинівка близько 13 місяців тому.

Я думаю, причина в тому, що росіяни наближаються до міста. Це розриває серце. Я люблю Краматорськ. Усі ці місця чудові, але якщо росіяни і дійдуть до міста, я думаю, саме там вони остаточно вичерпають сили і у війні щось зміниться. Не думаю, що вони зможуть просунутися далі цього поясу укріплених міст.

Складається враження, ніби все йде до вирішальної битви за Краматорськ, після якої, принаймні на кілька років, може настати затишшя. Таке в мене відчуття після подорожі вздовж усього фронту, коли вдалося побачити, скільки в них насправді залишилося техніки і сил. І вони можуть узагалі не дійти до міста.

Коли я був на Лиманському напрямку, росіяни намагалися охопити пояс укріплених міст із флангів і обійти його, просуваючись із боку Добропілля та Лимана. Операція в Італії зірвала спробу охоплення з півночі. Цього більше немає. Але вони й далі наступають у бік міста з Бахмутського напрямку. Не думаю, що ці міста вистоять. Росіяни можуть їх захопити.

Як Україна готується до оборони Краматорська

Водночас українська армія завдає їм величезних втрат, які важко поповнювати. Не знаю, наскільки точні ці дані, але, здається, протягом останніх кількох місяців Росія щомісяця втрачає близько 50 тисяч солдатів убитими і пораненими. Принаймні таку статистику ми бачимо.

Так, вони постійно втрачають солдатів. Майже всюди я працював саме з операторами FPV-дронів і бачив зображення з їхніх камер. На екранах були цілі дороги і стежки, вкриті тілами загиблих російських солдатів. На деяких кадрах буквально сотні. Я міг би показати вам їх, але доведеться розмити деталі. Росіяни навіть не забирають своїх поранених і загиблих, просто залишають їх усюди.

І вони продовжуватимуть це робити, доки не вичерпають сили. Вони готові втратити і 100 тисяч за місяць, аби дістатися до цього поясу укріплених міст.

А українці створили там надзвичайно потужні укріплення. Під Краматорськом тепер прокладені нові добре укріплені мережі тунелів. Те, як вони готують місто до оборони, вражає. Тут безліч зубів дракона і колючого дроту, а росіяни тим часом його знищують. КАБ має величезну руйнівну силу. Якби одна така бомба впала на Париж чи Лондон, про це місяць говорили б у всіх новинах. А тут щодня на місто падає від 35 до 40.

Тому навіть якщо росіяни і не дістануться до міста, вони його зруйнують. Дуже важко це говорити. Ми їздили туди разом із Заріною. Вона не була там із січня 2023 року. Тоді я вперше приїхав в Україну і знімав свій перший документальний фільм. А вона була зі мною. Тепер масштаби руйнувань її просто приголомшили. Вона казала: "Не можу повірити, що вони тут накоїли". І це каже людина, яка живе в Херсоні.

Але хоч би як розвивалися події, українці роблять усе можливе, щоб утримати місто. І я сподіваюся, що їм це вдасться. Є там і духовний аспект, який теж неймовірно вражає.

Чому українці залишаються у прифронтових містах

Є ще українці, які далі живуть у прифронтових містах, як ви кажете, на їхні міста падає по 35, а то й по 50 керованих авіабомб, але вони вирішили там залишатися. Я весь час думаю, скільки ж потрібно витримки, щоб переживати ці варварські удари, жахіття війни і попри все залишатися на своїй землі. Що ці люди розповідають вам?

Щоразу, коли я запитую, чи планують вони виїхати, чи готові припинити боротьбу, вони дивляться на мене як на божевільного, кажуть, що це їхній духовний обов'язок. Багато років я прагнув передати дух людей Донбасу, але це вдалося лише цього разу, коли я організував зустріч за межами Краматорська.

Це складно, адже військові весь час на позиціях. З військовими непросто налагодити контакт. Зустріч я організував за 20 кілометрів від лінії фронту на Донбасі. У Краматорську для цього є кілька перешкод.

Я зустрічаю неймовірних військових із різних підрозділів, які воюють від самого початку війни. Ми починаємо розмову, кадри просто чудові, довкола летять іскри. Я запитую, за що вони борються і що ними рухає. І їхні відповіді були неймовірні. Багатьом з них по 25 років, і чверть життя для них – це війна.

Я навіть запитував, чи не хочуть вони залишити все це і повернутися додому, у рідне місто, туди, де виросли. А вони відповідали: "Ми не можемо повернутися до нормального життя, доки не проженемо ворога з нашої землі". Неймовірно, що люди, молодші за мене, виявляють таку мудрість.

Останнє, що мене вразило: наступного ранку о 6:00 мали хрестити людей в озері неподалік Краматорська. Там небезпечно, але ми приїхали. Ранок видався тихим та прекрасним. Приїхали військові. Вони не надто релігійні, але вважають це своєю рідною страхівкою: якщо загинуть і потраплять на небеса, то хоча б будуть охрещені. І це також свідчить про їхню сміливість.

Як то кажуть, на війні атеїстів не буває. Коли небезпека підступає близько, ви починаєте звертатися до Бога і молитися.

Це мене дуже вразило. Вони знають, що будь-якої миті може статися найгірше, але все одно щодня продовжують воювати. Вони знімають із себе одяг, священник їх підтримує, читає Біблію і водночас нагадує їм про їхню відвагу та необхідність бути сильними. Вони заходять у воду, а виходять із неї вже ніби відродженими, готовими знову вирушити в бій. Це просто неймовірно. Я думаю, це найкрасивіші кадри, які мені доводилося знімати.

Це була військова сторона всього, що відбувалося, а решта – це зйомки місць, де раніше ніколи не бували іноземні журналісти. Я побував навіть у найвіддаленіших північних районах, де спілкувався з місцевими жителями і мерами. Вони дивувалися, що я приїхав з Ірландії. Це прикордонні села на півночі, за Шосткою, далеко за Сумами.

Ці місця мене приголомшили. Я кожні півгодини шукав про них інформацію. У деяких селах були монастирі, стародавні тунелі і печери, яким сотні, а можливо, й тисяча років. А навколо дивовижна природа, заповідні парки, пагорби, річки та озера. Я навіть не підозрював, що такі місця існують. Я живу тут вже багато років і шукаю красиві місця в Україні. Це показує, наскільки велика Україна і скільки її дивовижних місць під загрозою.

І коли українці розповідають, за що борються, вони мають на увазі і усю цю дивовижну красу своєї країни. Це не просто територія. Якщо світ побачить, яка неймовірна Україна і що їй загрожує, то теж зможе відчути такий зв'язок із нею, як є. Це була неймовірна подорож, але вона мене дуже змінила і виснажила.

Щонайменше 7 разів я був упевнений, що ми загинемо. Настільки близько ми опинялися до небезпечних подій. Усе це буде у фільмі.

Я досі осмислюю все пережите і паралельно монтую фільм. Але це була неймовірна подорож. У дитинстві я мріяв про подорож через усю Америку, але саме ця мандрівка стане найвизначнішою в моєму житті.

Чи зможе Україна розробити альтернативу Starlink

Під час вашої поїздки паралельно вибухнув ще один скандал навколо Starlink і Starshield. Діяли певні обмеження. Ми не мали звичної швидкості роботи системи, тож не могли перехоплювати російські ракети і швидкісні безпілотники. Це також завадило продовженню багатьох українських операцій. Чи спілкувалися ви з військовими про це, а також про можливі альтернативи Starlink і Starshield?

Це сталося, коли я був на півночі країни, і це абсурд. Starlink сповільнювався вже після 100 кілометрів на годину, хоча мав працювати на швидкості до 160. Командири казали, що є проблеми, хоча і не в усіх системах, але зі Starshield проблеми виникали.

Я вирішив з'ясувати, що відбувається, і послухав Ілона Маска. Схоже, він навіть не чув про Starlink. Він запитав Трампа, що сталося, а той не чув про Starlink і взагалі ніхто не знає, що таке Starlink. Мовляв, не питайте нас про цю дивну технологію. Ніхто у США не хотів брати на себе відповідальність за це.

Зрештою з'ясувалося, що Маск навмисно сповільнив Starlink, а потім виправдовувався, що його ресурси не призначені для війни. Він не хотів визнавати цього, бо знав, що чинить неправильно. Він знав, що його дії могли коштувати людям життя, але визнав це лише після журналістського розслідування.

Тож зараз Україна повинна зробити все можливе для розробки власної системи, незалежної від Ілона Маска і такої, яку ніхто не зможе просто відключити.

Швидкість роботи постійно знижувалась. Я подумав, що Starlink має повернути гроші за обладнання, якщо компанія обіцяє послугу, а потім відключає її на власний розсуд. Це фактично неякісний продукт. Ніхто більше не повинен користуватися Starlink. Щойно з'явиться альтернатива, треба повертати обладнання і вимагати гроші назад.

У найближчі 1 – 2 роки рівноцінної альтернативи Starlink, мабуть, не буде. Потрібні власні супутники, а Європа довго заплющувала на це очі. Вони знали, що потрібна власна система, але нічого не зробили, бо не усвідомлюють російської загрози. Натомість щодня видають росіянам по 500 тисяч шенгенських віз. Вони приймають російських туристів, а не розробляють альтернативу Starlink. Тому їм це не цікаво.

Але Україна щось придумає. Світ сумнівається в Україні, а вона щоразу знаходить вихід. Україна змогла впоратися навіть із балістичними ракетами і зупинила російську армію. Знайде і альтернативу Starlink. І тоді продукцію Маска можна буде викинути на смітник.

Як прихильність Білого дому до Путіна проявляється у словах і навіть дитячих костюмах

Ще одна неприємна ситуація розгорталася саме під час вашої поїздки. Це сталося тоді, коли Віткофф сидів навпроти російського диктатора за столом у Кремлі і назвав його гуманістом. Що ви подумали в той момент? Можливо, ви думали, що це дипломатична тактика? Я хочу почути ваші думки.

Мене це не здивувало. Віткофф просто обожнює Путіна. Він говорив про нього, як про колишнього коханого, за яким скучив. Це ж людина, яку підозрюють у наявності активів у Кремлі. Їй взагалі не місце за столом цих переговорів.

Якщо, за інформацією джерел, у вас є фінансові інтереси в Росії, то чому ви взялися домовлятися про мир між Росією і Україною? Зрозуміло, чому він частіше буває в Кремлі, ніж у Києві. Ось чому я стільки разів виступав проти нього.

Найгірше, що, називаючи Путіна гуманістом, ви фактично прикриваєте його воєнні злочини і даєте зрозуміти, що все скоєне ним цілком нормально. Росія запустила ракети по Києву саме тоді, коли Стів Вітков вилітав із Москви. І ми чули, як вони падали на місто.

Я запитував себе: Білий дім назвав гуманістом того, хто запустив ці ракети, то це і є гуманітарна допомога? Я дивився, як із неба сиплються уламки, і думав: ось про таку допомогу Україні йшлося. То це така допомога Україні у вигляді осколків та уламків. Путін не став чекати навіть 15 хвилин після від'їзду представників Білого дому, перш ніж запустити ракети по житлових будинках. Мабуть, це один із найгірших дипломатичних інцидентів в історії.

Перша леді та президент Сполучених Штатів Меланія Трамп вітали дітей у різних костюмах. Шрека, Грінча, Бетмена, Людини-павука та привида. І серед дітей був хлопчик, переодягнений у російського танкіста, і дівчинка в костюмі "Катюші", такому, як носили за радянських часів. Що ви про це думаєте?

Мабуть, діти подумали, що в костюмі Сталіна їх зустрінуть найтепліше з огляду на те, що відбувається. Причин може бути скільки завгодно, але все це мало політичний характер. У 2023 році діти були в українських прапорах, а один із них був у костюмі Зеленського. Це було дуже мило. Усі ці речі мають певний політичний підтекст.

Білий дім буквально захоплюється Радянським Союзом і його диктаторами, а тепер ще й Путіним. Усе очевидно. Це та сама людина, яка розстелила червону доріжку для Володимира Путіна. Цікаво, що діти вбралися так на Геловін. Але ж на Геловін прийнято переодягатися в тих, ким ви не є, тож вони трохи переплутали.