"Мозок малює найгірші сценарії": ZAHMARNA про критичні моменти та жорсткі правила неба

  Adv

Катерина Кудлач, яка також відома під нікнеймом ZAHMARNA, народилася в Одесі. У 2022 році дівчина наважилася поставити на паузу театральну кар'єру, аби здійснити давню мрію й стати бортпровідницею в українській авіакомпанії. Поза роботою в небі вона активна й у творчому житті: веде блог, займається акторством і співом, взяла участь у шоу "Зрадники" та випустила вже другий трек "Мій літак".

В інтерв'ю 24 Каналу Катерина відверто розповіла про все, що зазвичай залишається за завісою роботи екіпажу: як бортпровідники оцінюють людей під час посадки, що роблять у разі медичних надзвичайних подій та паніки на борту, з якими стереотипами й провокаціями стикаються за кордоном і чи планує вона згодом повернутися на театральну сцену.

Пасажири та цікаві випадки на борту

Ви розповідали у блозі, що коли зустрічаєте пасажирів, то одразу "скануєте" їх. За якими саме маркерами в поведінці ви розумієте, що з цією людиною під час польоту будуть проблеми?

Насправді я це рахую вже абсолютно автоматично, на рівні звички, але звертаю увагу на кілька ключових нюансів. По-перше, це здоров'я: чи всі почуваються добре, чи немає ознак якихось хронічних захворювань.

Також ми обов'язково вишукуємо вагітних, тому що не всі дівчата заздалегідь про це повідомляють, а в нас є певні обмеження по дозволах на переліт. Плюс нам треба просто тримати це на контролі, щоб за потреби вчасно надати допомогу.

Пальне

Середні ціни в мережі АЗС «Amic Energy» станом на

Якщо ж говорити про потенційну небезпеку чи можливі проблеми, то це зазвичай помітно в якихось мікронюансах, наприклад, у тому, як пасажир поводиться з іншими людьми під час посадки. Хтось кудись сильно поспішає, штовхається, грубіянить або проявляє нетерплячку. Ми одразу фіксуємо таких людей і тримаємо в полі зору.

Але цікаво те, що насправді конфлікти дуже часто виникають зовсім з іншими пасажирами – тими, які на початку поводяться максимально мило, комунікабельно, у них усе гаразд. А потім – хоп! – ми просимо їх не вживати власний алкоголь, принесений із собою, а вони раптом влаштовують гучний скандал.

Тому загальний зовнішній чекінг, звісно, допомагає підмітити певні деталі на старті, але життя на борту зазвичай куди більш непередбачуване.

А яка поведінка пасажира за весь ваш досвід роботи була найдивнішою, найнеочікуванішою?

Одна з найнеприємніших ситуацій сталася, коли я працювала в Ризі. Я стояла на посадці й традиційно спілкувалася з усіма пасажирами виключно англійською мовою. Заходить чоловік і навмисно звертається до мене російською: "Здравствуйте". Я ввічливо відповідаю йому англійською: "Good afternoon, welcome on board". Він знову тисне на мене і вдруге повторює: "Здравствуйте".

І в цей момент я починаю відчувати реальну небезпеку й внутрішній дискомфорт. Я чітко розумію, що не маю жодної потреби переходити на російську – це міжнародна авіакомпанія, де мовою спілкування є англійська. Коли він повторює це втретє, мені стає аж лячно, бо я відчуваю тиск і очікування людиною того, що я прогнуся під її правила.

У Ризі в мене й раніше траплялися подібні випадки, коли пасажири намагалися якось зачепити мене саме через те, що я українка чи що не розмовляю російською. Тоді в мене аж серце починало калатати від тривоги, бо я балансувала на межі і не розуміла, де тут професійна етика, а де вже перетин моїх особистих кордонів.

А якщо говорити про кумедні речі, то найбільше дивує, через які дрібниці люди здатні влаштовувати масштабні конфлікти. Наприклад, нещодавно на нічному рейсі дві жінки посварилися через те, що одна різко нахилила спинку крісла назад, а іншій це створило сильний дискомфорт.

Все це переросло у 15-хвилинну бурхливу дискусію про те, чи взагалі можна відкидати крісло і чи треба обов'язково попереджати людину позаду. До їхньої суперечки поступово почали долучатися інші пасажири! Це виглядало дуже комічно.

Ну і класика, яка мене просто дратує і водночас дивує: коли під час увімкненого табло "Пристебніть ремені" (що є прямою вимогою безпеки) люди намагаються прорватися в туалет. Коли їм робиш зауваження, вони щиро обурюються. Я пояснюю, що горить табло і вони можуть серйозно травмувати себе при турбулентності чи маневрі, але цей абсурд повторюється постійно.

До речі, якщо говорити про цю ситуацію зі спинкою. Пасажири за правилами зобов'язані сидіти рівно лише під час зльоту та посадки. Але коли вже можна відкидати спинку, і людина спереду хоче це зробити, хоча сусіду ззаду це не подобається – як ви вирішуєте такі конфлікти?

Я особисто підходжу, комунікую з обома сторонами й намагаюся розібратися, хто насправді правий та чи є тут узагалі порушники. Це ж питання банальної внутрішньої культури спілкування.

Звісно, було б ідеально, якби людина перед тим, як нахилити крісло, хоча б обернулася та запитала: "Вибачте, я зараз трохи опущу спинку". Я, наприклад, завжди так роблю – це елементарна ввічливість, хоча юридично це моє право.

Якщо ситуація загострилася, у нас є другий варіант – ми можемо просто пересадити когось із пасажирів на інше вільне місце, якщо комусь некомфортно. Але проблема в тому, що літак часто заповнений на 100%, і такої фізичної можливості просто немає.

Тоді доводиться брати на себе роль такої собі шкільної вчительки: розмовляти з одним, розмовляти з іншим, шукати якийсь компроміс і намагатися заспокоїти обидві сторони.

А які найдивніші або найбільш несправедливі претензії від пасажирів вам доводилося чути? Я свого часу працювала офіціанткою і добре знаю, як іноді люди можуть звинувачувати працівника в усьому, навіть якщо він зовсім не відповідає за ситуацію. Чи стикалися ви з подібним під час роботи бортпровідницею? Можливо, були скарги, які особливо здивували вас своєю абсурдністю?

Побутових скарг вистачає, але найбільше вражають речі, пов'язані з безпекою, коли люди банально відмовляються включати логіку. Наприклад, пасажири, які сидять біля аварійних виходів на крило, чомусь категорично не хочуть прибирати свої речі нагору в багажні полиці. Вони не розуміють або не хочуть розуміти, що в разі екстреної евакуації цей прохід має бути абсолютно вільним.

У нашій авіакомпанії правила в цьому плані дуже суворі: біля аварійного виходу під час зльоту та посадки не може лежати нічого взагалі: ані подушка для шиї, ані книжка. Максимум – телефон у руці.

І от буває найсмішніше: я все пояснюю, прошу покласти речі нагору, проходжу салоном хвилин за п'ять, озираюся – а там знову якась кофтинка чи подушка валяється на підлозі. Кажу: "Я ж просила все прибрати!". Вони закочують очі, демонстративно зітхають, а іноді ще й намагаються повернути речі назад, коли я відвертаюся.

Люди просто не усвідомлюють, наскільки авіація є жорсткою та регламентованою сферою. Звичайно, дай Боже, щоб ніяка аварійна ситуація ніколи в житті не сталася, але правила існують не просто так. Якщо дозволити комусь одному порушити малесеньке правило, далі почнеться хаос, і всі інші теж почнуть його порушувати.

Був ще один цікавий випадок: летіли п'ятеро пасажирів – троє дорослих і двоє немовлят. Вони чомусь вирішили всі сісти в один ряд, де було лише три крісла. Дітей мали тримати на колінах, але в тому ряду фізично було лише чотири кисневі маски на п'ятьох людей. Тобто у випадку розгерметизації салону однієї маски просто комусь не вистачило б.

Я підходжу і ввічливо прошу: "Будь ласка, сядьте на свої місця згідно з посадковими талонами, їх вам дали не просто так". І тут один із пасажирів починає на мене кричати: "Та ми так летіли з Канади, і ніхто нам слова не сказав!".

Я пояснюю про розгерметизацію та безпеку, а він починає обурюватися ще більше, бо я, бачите, попросила його дружину повернутися на своє початкове місце. Вона самовільно пересіла до чоловіка, але він почав кричати, що ми розсадили їх і посадили його дружину поруч із якимось незнайомцем. Я сиділа в шоці й думала: "Боже, люди, що ви робите? Це ж питання життя і смерті!". Але їм здавалося, що ми просто чіпляємося.

Розкажіть про випадки, коли літак не міг вилетіти через дії пасажирів. Наприклад, щодо жартів про вибухівку – в інтернеті чи фільмах часто показують, що за будь-яке необережне слово про "бомбу" починаються жорсткі перевірки. Як із цим у реальному житті?

О, все, що стосується жартів про бомби чи вибухівку, в авіації сприймається з максимально ідеальним ступенем серйозності. Це правило починає діяти ще в аеропорту під час контролю безпеки.

Якщо вас, наприклад, просять зняти взуття чи куртку, а ви вирішите "пошуткувати" в стилі: "Ви що, думаєте, у мене там бомба?", все – на вас одразу накинеться додаткова служба безпеки, і почнеться тотальний обшук з усіма наслідками.

У нас це взагалі не тема для гумору. На самому борту я, на щастя, особисто таких жартів не чула, але якби хтось щось подібне сказав, екіпаж не мав би права просто посміхнутися й забути.

Ми зобов'язані реагувати негайно: з'ясувати, що за людина, чи це був недоречний жарт, чи реальна загроза. Якщо ситуація виглядає хоч трохи підозріло, ми миттєво доповідаємо капітану судна та службі безпеки – і цю людину ретельно перевірятимуть.

А щодо затримок через пасажирів – таке, на жаль, трапляється. Бувають ситуації, коли пасажир тільки заходить на борт, але вже поводиться неадекватно або категорично відмовляється виконувати елементарні правила безпеки. І не просто відмовляється, а починає качати права: "Чого ви до мене пристаєте, я нічого робити не буду!".

Ми розуміємо, що брати таку людину в політ – це величезний ризик для безпеки всього екіпажу та інших пасажирів. У такому разі капітан ухвалює однозначне рішення зняти пасажира з рейсу.

Викликають поліцію, складають усі необхідні протоколи та акти, а найголовніше – потім треба обов'язково знайти і вивантажити з літака його багаж. Звісно, на все це йде час, і це призводить до серйозної затримки рейсів.

Здоров'я та безпека пасажирів

Ви працюєте в авіації вже шостий рік. Скажіть, як часто на борту стаються медичні інциденти, наприклад, непритомність або панічні атаки?

Найчастіше люди втрачають свідомість. Востаннє я стикалася з цим приблизно три роки тому. Особливо багато таких випадків було раніше на рейсах з України до Єгипту. Часто це були люди старшого віку, для яких переліт міг бути взагалі першим у житті. Вони хвилювалися, могли не поїсти нормально перед дорогою, не поспати, через що у них різко падає тиск.

Пам'ятаю навіть один такий рейс, під час якого пасажири втрачали свідомість один за одним – аж четверо людей підряд! Тільки відкачаєш одного, лунає виклик з іншого кінця салону – знову комусь зле.

Звичайно, в першу чергу це завжди хвилююче, бо я не маю професійної медичної освіти, але в нас обов'язково проходять серйозні курси першої домедичної допомоги.

У нас є чіткий, покроковий алгоритм дій: як повідомити інших членів екіпажу, як за потреби викликати через мікрофон лікаря, якщо він є серед пасажирів, як забезпечити приплив повітря, розстебнути комірець, підняти ноги чи використати кисневий балон. На щастя, зазвичай люди досить швидко приходять до тями.

Але бувають і зовсім кумедні чи непередбачувані ситуації. Пам'ятаю один нічний рейс. За правилами авіації, коли один із пілотів виходить із кабіни до туалету, один із бортпровідників обов'язково заходить всередину до кабіни, а другий має стояти зовні й охороняти зону біля дверей.

Я стояла на цьому посту, раптом чую якийсь рух, і на мене просто падає шторка! Мозок одразу малює найгірші сценарії – я думаю, що хтось намагається штурмом увірватися до кабіни пілотів. У цей же момент з туалету намагається вийти капітан. Я намагаюся однією рукою тримати двері кабіни, щоб ніхто не проскочив, а на мене фізично завалюється дорослий чоловік.

Виявилося, що йому просто різко стало зле і він знепритомнів прямо в проході. Ми швидко поклали його горизонтально, підняли ноги, щоб нормалізувати приплив крові до мозку, і надали всю необхідну допомогу. Щодо панічних атак – на щастя, якихось критичних випадків безпосередньо паніки на борту я не пригадую, але пасажири з вираженою аерофобією трапляються регулярно.

Вони можуть ставити безліч запитань, тривожно реагувати на будь-який звук мотора чи легку турбулентність. У таких ситуаціях найголовніше – спокійно та впевнено на все відповідати. Я намагаюся випромінювати внутрішній спокій, час від часу підходити до такої людини, запитувати, як вона почувається, щоб вона відчувала: все під контролем, про неї дбають, і політ абсолютно безпечний.

Чи доводилося вам особисто надавати першу медичну допомогу на висоті? Розкажіть, як це відбувалося і як ви з цим впоралися емоційно.

Найчастіше це були ситуації з різким падінням тиску та непритомністю. Емоційно в такі хвилини в тебе просто немає часу на страх чи паніку – вмикається той самий внутрішній робочий режим і чітке усвідомлення протоколу.

Ти просто дієш на автоматі, спираючись на знання з тренінгів: крок за кроком робиш усе правильно, закликаєш на допомогу колег або шукаєш лікаря, стежиш за станом пасажира. Розуміння того, що ти знаєш алгоритм і контролюєш ситуацію, допомагає триматися максимально холоднокровно.

Командна робота та внутрішня конкуренція

На відборах кандидатів вчать показувати ідеальну командну роботу і не "перетягувати ковдру на себе". А як це насправді виглядає в реальному житті?

У реальному житті, звісно, бувають свої мікронюанси. В авіації навіть є спеціальний предмет, який вивчають усі екіпажі – Crew Resource Management. Він повністю присвячений людському фактору. На ньому ми аналізуємо реальні авіаційні інциденти й катастрофи, розглядаючи, який відсоток впливу на них мали погана комунікація, відсутність зв'язку в команді або якісь особисті неприязні між колегами.

У щоденній роботі теж можуть виникати дрібні непорозуміння. Наприклад, коли до команди потрапляє дуже досвідчений бортпровідник, який нещодавно змінив компанію, він може намагатися організувати сервіс чи процес так, як звик на попередньому місці.

Іноді виникають якісь незрозумілі моменти з розподілом обов'язків: хто сьогодні приймає оплату, чиї зони відповідальності за які візки. Буває, що хтось намагається поводитися так, ніби він має вищий статус за інших, хоча офіційно в нас немає такого поділу. Але це насправді дуже рідкісні винятки.

Мені дуже пощастило з українськими екіпажами: ми часто знаємо одне одного, багато хто щиро дружить поза роботою, тому в нас завжди панує дуже класний, теплий контакт.

А от коли доводилося працювати в закордонних компаніях із різними змішаними командами, інколи доводилося дуже делікатно й тактовно вказувати колегам на якісь пропущені деталі чи правила. У цій професії всі відповідають одне за одного, тому ігнорувати чиїсь помилки не можна – ми маємо підстраховувати одне одного на кожному кроці.

Чи помічали ви жорстку внутрішню конкуренцію між членами екіпажу: за кращі маршрути, графік чи навіть увагу пасажирів?

Я не можу сказати, що відчуваю якусь серйозну чи нездорову конкуренцію. Скоріше, це просто робочі нюанси, пов'язані з тим, що кожен хоче організувати процес максимально зручно для себе. Якщо у когось більше досвіду, це абсолютно не означає, що людина має право дивитися на інших зверхньо.

Ми всі – один спільний механізм, і для безпеки польоту критично важливо, щоб кожен просто сумлінно виконував свою частину роботи.

Стереотипи про професію стюардеси

Найпоширеніший стереотип: "бортпровідниця – це просто офіціантка в небі". Що ви відповідаєте людям, які так вважають?

Я б із задоволенням запросила всіх, хто дотримується такої думки, пройти той самий важкий і насичений тренінг, який ми проходимо під час влаштування на роботу і потім регулярно повторюємо щороку.

Близько 90% нашої роботи пасажири взагалі не бачать і навіть не уявляють собі! До того, як пасажири зайдуть у салон, ми готуємо літак, перевіряємо тонни складного аварійного обладнання, проводимо ретельний огляд усіх зон безпеки.

У нас неймовірно серйозна підготовка: нас учать професійно гасити пожежі на борту, виживати в екстремальних умовах на воді, діяти в найскладніших аварійних сценаріях: від аварійної посадки на воду до приземлення на суходіл. Це величезний масив знань і навичок, які мають просто відскакувати від зубів.

Ми тримаємо в голові сценарії на випадок катастроф, щиро сподіваючись, що вони ніколи не знадобляться в реальному житті, але якщо станеться критична ситуація – ти не маєш права на паніку, ти мусиш діяти миттєво. Тому такі мілкі стереотипи мене абсолютно не ображають. Мені просто хотілося б, щоб люди розуміли справжній масштаб і відповідальність нашої професії.

Який ще міф про авіацію чи вашу роботу дратує вас найбільше?

Часом я стикаюся з тим, що мене, як молоду жінку в цій професії, не завжди сприймають серйозно. За характером я дуже відкрита, привітна, люблю посміхатися, жартувати з пасажирами та піклуватися про них (хоча є бортпровідниці з більш суворим, холодним і діловим стилем спілкування).

Але іноді пасажири – найчастіше це чоловіки трохи старшого віку – сприймають цю мою м'якість і теплоту як слабкість. Вони дивляться на мене так, ніби перед ними просто дівчинка, яка нічого не розуміє, і починають відверто ігнорувати мої прохання щодо правил безпеки.

У таких ситуаціях мені доводиться різко змінювати тон на більш суворий, знаходити інший підхід або просто просити колегу-чоловіка підійти і взяти ситуацію під контроль. До речі, іноді достатньо просто того, щоб те саме правило озвучив інший член екіпажу – і пасажир одразу починає сприймати це зовсім інакше, бо бачить іншу подачу.

Чи відчували ви колись специфічне або упереджене ставлення до українських екіпажів за кордоном?

Насправді ні, системного упередження чи дискримінації я ніколи не відчувала. Було кілька окремих випадків, десь шість ситуацій за весь час, коли окремі пасажири з певних країн намагалися цілеспрямовано спровокувати мене чи вивести з рівноваги через моє походження.

Але щоб я відчувала якесь упереджене чи погане ставлення від іноземних колег з інших авіакомпаній – такого не було взагалі. Навпаки, частіше я зустрічала неймовірну підтримку і дуже теплі слова.

Єдине, з чим інколи доводиться стикатися – це певна крайність від наших власних пасажирів на рейсах українських авіакомпаній. Вони можуть сприймати екіпаж надто "по-своєму", по-панібратськи, і думати, що їм можна дозволити трохи більше, ніж іншим.

Наприклад, спробувати випити свій алкоголь або піти в туалет під час заборони. Але правила однакові для всіх, і я вмію бути і доброзичливою, і дуже чіткою, коли справа стосується безпеки.

Блогерство та впізнаваність

Зважаючи на ваш блог, чи часто пасажири впізнають вас на борту? Чи були випадки, коли ця увага відверто заважала працювати?

Так, мене справді часто впізнають, і я це дуже люблю! Найчастіше це трапляється на рейсах із Кишинева або Єгипту. Це завжди так класно підіймає настрій і створює відчуття, що для цієї людини політ стає якимось особливим, теплим моментом.

Звісно, люди іноді просять сфотографуватися, але роблять це надзвичайно ввічливо і коректно – завжди почекають, поки я закінчу всі робочі процедури і звільнюся, ніколи не лізуть під час виконання обов'язків. Жодного негативу від цього не було.

Водночас я чудово розумію, що публічність додає чимало внутрішньої відповідальності. Ти вже не просто рядова бортпровідниця, а людина, за якою стежать тисячі людей у соцмережах. Через це я набагато уважніше контролюю власні слова, емоції та реакції, щоб не повестися нетактовно чи некоректно.

Після участі у другому сезоні шоу "Зрадники" ваша впізнаваність вийшла на новий рівень. Як реагують пасажири зараз? Можливо, хтось намагається жартувати про шоу під час рейсу чи шукає підступ у ваших словах?

Найчастіше мене все-таки впізнають саме як блогерку, особливо чомусь із тіктоку – там дуже багато людей підходять і кажуть, що бачили мої відео. Хоча для мене особисто – інстаграм набагато важливіший, бо там ми маємо ближчий, душевніший контакт у сторіз і коментарях.

А от після "Зрадників" мене вперше впізнали прямо на борту зовсім недавно: пасажири здивовано перезирнулися і запитали: "Ой, а це ж ви були в проєкті?". Ми приємно поговорили. Думаю, з часом таких випадків ставатиме ще більше.

Сам проєкт побудований на маніпуляціях та постійному скануванні людей. Наскільки ваш льотний бекграунд допоміг вираховувати брехню на шоу? І чи важко було перемкнутися з режиму "ввічливої бортпровідниці" на гравчиню, якій не можна нікому довіряти?

На шоу я намагалася бути максимально собою – такою, яка я є і в житті, і на роботі. Мені так найпростіше, я не вмію і не хочу будувати якісь штучні образи. Але в мене є "синдром відмінниці". У професійній діяльності бортпровідниці він неймовірно допомагає – хочеться все зробити ідеально, нікого не підвести, бути максимально відповідальною.

А от на телешоу цей синдром мені часом дуже сильно заважав. Мені було психологічно складно відстоювати думку, яка відрізнялася від позиції більшості, або відкрито сперечатися з дорослими чоловіками, бо в мені сидів дитячий страх, що мене виженуть чи перестануть сприймати за свою.

Шоу чудово підсвітило мої внутрішні дитячі травми. З іншого боку, моя природна теплота й відкритість допомогли вибудувати довірливі стосунки з людьми настільки, наскільки це можливо в таких умовах.

А от що спільного між акторством, авіацією та шоу – це вміння спостерігати. Я звикла звертати увагу на дрібні деталі, мікрореакції, аналізувати причинно-наслідкові зв'язки. У літаку я іноді люблю просто дивитися на пасажирів і в уяві відгадувати їхні професії, настрій чи деталі стилю.

На проєкті ця уважність до деталей допомагала мені дуже точно помічати ознаки зрадників, от тільки на початку через величезну кількість учасників моя увага була розфокусована, і я зосередилася спершу не на тих людях, тому не встигла вчасно перейти до активного нападу.

Особисте життя та майбутнє в професії

Як виглядає ваш базовий процес відновлення після кількох виснажливих рейсів? Що робите у вихідний?

Якби в моєму житті не було блогерства, мій графік був би набагато більш збалансованим. Але зараз ми працюємо в режимі 22 дні у відрядженні та лише 8 днів удома, і весь цей час поза рейсами я активно працюю над блогом та розвитком особистого бренду. Це забирає дуже багато ресурсів.

Коли я нарешті повертаюся до Львова, моє найкраще відновлення – це балет. Якби була моя воля, я б, мабуть, узагалі не вилазила з тренажерного залу, бо це моє улюблене хобі для розвантаження голови.

Також це зустрічі з рідними, друзями та коханим. Коли я приїжджаю додому, моє життя ніби оживає: з'являються улюблені заклади для сніданків, знайомі вулиці, звичні ритуали.

У відрядженнях ти постійно в стресі адаптації – чужа подушка, незвична їжа, постійна зміна міст. Тільки-но звикаєш до одного місця, як уже треба збиратися далі. Тому найкращий релакс для мене – це просто побути вдома з улюбленими людьми та відіспатися.

Нещодавно ви представили свій новий музичний трек "Мій літак". Як вдалося знайти час і ресурси на запис музики між польотами, веденням блогу та зйомками? Про що ця пісня для вас особисто?

Творчість для мене завжди була життєво необхідною. Коли я пішла з театру в авіацію, мені все одно потрібно було десь вихлюпувати цю енергію, бо без творчості я починаю в'янути й впадати в депресію. Авіація – це лише половина мене, серйозна і відповідальна. Інша половина – це творчість, сцена, блог і креатив.

Першу пісню я випускала просто як цікавий експеримент і творчий проєкт. А от "Мій літак" задумувався як повноцінний саундтрек до мого життя-серіалу про шлях в авіації. Ми написали його разом зі співачкою U:LAV, яка створила неймовірно ніжну, пронизливу та чуттєву композицію.

Літо виявилося шаленим: паралельно йшли зйомки у "Зрадниках", робота над треком і підготовка до релізу. Останній місяць я вже відчувала, що наближаюся до межі вигорання через колосальне навантаження. Але найцікавіше – ми влаштували прем'єру пісні прямо під час реального рейсу!

Катерина представила свою пісню "Мій літак" під час рейсу / інстаграм zahmarna.kate

Щоб це сталося, довелося пройти величезний квест із погодженнями: узгоджувати все з маркетинговим відділом, службою безпеки та юристами авіакомпанії, адже знімати пасажирів на борту без дозволів не можна.

Я дуже хвилювалася, але все вдалося: я заспівала перед пасажирами в салоні. Відео вже вийшло і набирає популярності, а найцінніше для мене – це щирі, позитивні відгуки людей.

Ви раніше згадували про бажання повернутися до театру. Чи маєте ви вже чіткий план або дедлайн, коли остаточно залишите авіацію?

Конкретного дедлайну в мене немає, але думки про це крутяться в голові щодня. Мені дуже сильно не вистачає сцени, можливості повністю перевтілюватися, працювати над глибокими персонажами та проживати різні акторські історії. Зараз я намагаюся частково реалізовувати цей потенціал у блозі, адже там набагато більше свободи й можна працювати віддалено.

Поєднати повноцінну роботу в театрі чи кіно з напруженим графіком в авіації фізично практично неможливо. Проте я б дуже хотіла колись отримати класну пропозицію знятися у фільмі або взяти участь у театральному проєкті – просто для того, щоб перевірити себе, згадати навички й зрозуміти, чи хочу я цього далі.

Щодо авіації – я часто думаю про те, чим жертвую, адже моє справжнє життя, дім і близькі залишаються в Україні. З одного боку, я люблю цей пригодницький ритм, але з іншого – боюся загратися і втратити прості речі, які роблять мене щасливою. Поки що остаточної відповіді немає, але моя найбільша мрія – знову літати з рідних українських аеропортів. У моїй пісні навіть є рядки про це очікування дому.

Про що вам хотілося б знати ще до того, як ви вирішили працювати в авіації?

Не можу сказати, що була якась одна глобальна таємниця, якої я не знала. Я приблизно розуміла, на що йду.

Єдине – я теоретично знала про нічні рейси, але поки ти не відчуєш на собі, як це фізично, коли нічні перельоти постійно чергуються з ранковими, ти не зрозумієш, наскільки сильно це виснажує організм.

Плюс через війну змінилася логістика: якщо колись я починала літати просто з дому, то зараз доводиться спочатку добиратися до місця роботи за кордоном. Іноді дорога може тривати аж до 60 годин! Це, звісно, дуже втомлює. Але попри всі ці важкі моменти, я абсолютно ні про що не шкодую. Якби можна було все повернути назад, я б усе одно обрала авіацію.

І фінальне запитання: якби вам дали можливість змінити лише одне правило у своїй професії, що б це було?

Перше, що приходить у голову – я б скасувала обов'язковий макіяж і манікюр для жінок. У деяких авіакомпаніях ці застарілі вимоги досі суворо прописані в регламенті. Мені не стільки важко нафарбуватися перед рейсом, скільки потім усе це стомлююче змивати після важкої ночі в дорозі.

Чомусь чоловіки в екіпажі не зобов'язані користуватися декоративною косметикою, то чому такий стандарт досі існує для жінок? Я чудово розумію імідж компанії та важливість охайного вигляду, але можна ж знайти золоту середину.

У багатьох сучасних європейських авіакомпаніях жінки вже давно не зобов'язані носити макіяж на борту, і це ніяк не впливає на їхній професіоналізм. Тому це правило я б точно переглянула.