25 жовтня 1944 – перша атака камікадзе: чому японські пілоти радісно брали квиток в один кінець

Цей відчайдушний і моторошний крок став бойовим народженням загонів спеціальних атак Японії, які весь світ згодом запам'ятав під кривавим терміном "камікадзе". І до сьогодні історики та психологи намагаються збагнути, що саме змушувало блискуче освічених юнаків добровільно та з усмішкою брати квиток в один кінець. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Камікадзе: як відчай породив найстрашнішу тактику Другої світової війни?

Восени 1944 року Японська імперія стікала кров'ю, а її колись непереможний флот перетворився на бліду тінь минулої величі. Американська військова машина, немов гігантський сталевий коток, невблаганно наближалася до Філіппін – останнього стратегічного бар'єра, втрата якого означала б для Токіо повну ізоляцію від нафтових ресурсів Південно-Східної Азії. Віцеадмірал Такідзіро Онісі, який прибув на острів Лусон очолити Перший повітряний флот, побачив катастрофічну картину – у його розпорядженні залишалося менш як пів сотні боєздатних літаків проти тисяч американських винищувачів та бомбардувальників.

Традиційна тактика бою втратила будь-який сенс, адже японські пілоти гинули ще на підльоті до цілей частіше, ніж могли завдати ворогу шкоди. І от саме у цей момент холодної безвиході Онісі запропонував рішення, яке шокувало навіть загартованих війною офіцерів – спорядити винищувачі "Зеро" 250-кілограмовими бомбами й спрямувати їх безпосередньо у палуби американських авіаносців. 25 жовтня 1944 року ця жахлива ідея пройшла своє перше успішне хрещення вогнем під час битви в затоці Лейте.

Ударна група "Сікісіма", яку очолив двадцятитрирічний лейтенант Юкіо Секі, здійснила історичну атаку на з'єднання ескортних авіаносців ВМС США. Літак Секі, прорвавшись крізь щільну стіну зенітного вогню, врізався в польотну палубу авіаносця "Сент-Ло" (USS St. Lo). Наслідки були апокаліптичними – вибух авіабомби здетонував торпеди та боєприпаси в ангарі американського корабля. Менш ніж за 30 хвилин гордий авіаносець пішов на дно Тихого океану, забравши із собою понад сотню життів американських моряків.

Цей безпрецедентний успіх, досягнутий ціною начебто "всього" п'яти японських літаків, став фатальним тригером. Японське верховне командування повірило, що знайшло абсолютну зброю, здатну зупинити армаду США – і тактика відчаю миттєво перетворилася на офіційну державну стратегію, яка згодом забере життя майже 4000 молодих японців.

Ким насправді були камікадзе – героями чи жертвами: дивіться відео Znaem24

Зверніть увагу: історичний термін "камікадзе" ("божественний вітер") виник ще у XIII столітті на честь легендарних тайфунів, які знищили флот монгольських завойовників біля берегів Японії. Наприкінці Другої світової війни відповідні ієрогліфи використали для назви першого підрозділу літаків-смертників, проте самі японці офіційно вимовляли їх як "сінпу" у рамках правил урочистої вимови. Світову ж популярність слово здобуло через помилку – американські військові перекладачі прочитали символи за їхнім повсякденним розмовним варіантом. Офіційна ж японська військова назва всіх загонів смертників у Другій світовій війні – токкотай.

Чому еліта японської нації вважала смерть за імператора найвищою нагородою?

Західна масова культура десятиліттями малювала камікадзе як сліпих фанатиків із промитими мізками, які з радісним криком "Банзай!" кидалися у небуття. Проте міжнародні історичні дослідження, що базуються на перекладах особистих щоденників цих пілотів, відкривають набагато складнішу та глибоко трагічну картину. Значна частина пілотів-смертників навіть не були кадровими військовими, загартованими у боях – це були студенти найкращих університетів Японії, майбутні філософи, соціологи, поети та економісти, яких мобілізували через критичну нестачу людських ресурсів.

У своїх гуртожитках перед останнім вильотом вони читали не лише військові статути, а й праці Канта, Шопенгауера, французьку поезію та німецьку класику. А їхня знаменита "радість" перед вильотом, усмішки на прощальних фотографіях та спокійне розпиття саке – це не прояв божевілля, а суворий диктат японської культури та кодексу Бусідо. Згідно з концепціями гірі (обов'язок) та ніндзьо (людські почуття), справжній воїн не мав права обтяжувати оточення своїм страхом чи сумом.

Ті пілоти усміхалися, щоб зберегти обличчя і не зганьбити свої родини. Зауважимо, що тодішній суспільний тиск був настільки колосальним, що відмова від місії, а на неї формально було право, означала б соціальну смерть не лише для самого пілота, але й для всіх його родичів до кінця їхніх днів. Також листи свідчать, що юнаки йшли на смерть не стільки заради божественного статусу Імператора Хірохіто, скільки заради захисту своїх матерів, сестер та коханих від жахів іноземного вторгнення.

Вони порівнювали себе з пелюстками сакури, які мають опасти на піку своєї краси, щоб нація могла жити далі. Лейтенант Юкіо Секі, лідер першої атаки 25 жовтня, напередодні вильоту гірко зізнався воєнному кореспонденту: "Майбутнє Японії похмуре, якщо вона змушена вбивати своїх найкращих пілотів. Я лечу не за імператора. Я лечу, щоб захистити свою дружину". У цих словах криється справжня, не прикрашена пропагандою суть феномену камікадзе – неймовірна мужність, помножена на усвідомлення абсолютної й невідворотної трагедії цілого покоління.