Сім куль у центрі Парижа та обірваний рід: як убили Симона Петлюру і що приховує його могила

У 2026 році минає рівно століття від дня одного з найцинічніших політичних убивств ХХ століття. За історичною справедливістю лідер Української революції мав би спочивати у військовому пантеоні на схилах Дніпра в Києві. Проте його останнім прихистком став паризький цвинтар Монпарнас. Розповідаємо, що насправді сталося того травневого дня на вулиці Расін, які трагедії приховує родинний надгробок Петлюри та чому за сто років ця могила перетворилася на місце сили для сучасних українських військових.

Як і хто убив Симона Петлюру

Ця історія починається о 14:15 за паризьким часом на розі галасливого бульвару Сен-Мішель та тихої вулиці Расін (rue Racine). Симон Петлюра щойно вийшов із невеликого недорогого ресторану, де обідав сам, і зупинився біля вуличної розкладки книгарні Гібера. Колишній театральний критик, публіцист та ідейний натхненник паризького тижневика "Тризуб" ніколи не втрачав інтересу до друкованого слова.

У Парижі Симон Петлюра мешкав відкрито, під власним ім'ям, без жодної охорони – у скромному помешканні на вулиці Тенар у Латинському кварталі разом із дружиною та донькою. Саме ця відкритість зробила його легкою мішенню. Коли отаман розглядав французькі видання, до нього наблизився Самуїл Шварцбард – анархіст, за діями якого стояла мережа радянської розвідки (ОДПУ) та агент Михайло Володін.

Шварцбард українською запитав: "Пане Петлюро?". Головний отаман обернувся, не встигнувши вимовити жодного слова, лише інстинктивно підняв свою тростину. У ту ж мить нападник вихопив самозарядний пістолет "Меліор" калібру 7,65 міліметра і відкрив вогонь. Пролунало сім пострілів – п'ять куль влучили в тіло. Коли Петлюра вже впав на бруківку, вбивця спробував вистрілити ввосьме, але набій заклинило у стволі.

Шварцбард навіть не думав тікати, холоднокровно дочекавшись поліцейського. Тим часом перехожі та правоохоронці підхопили непритомного українського лідера і на таксі терміново повезли до найближчої лікарні "Шаріте" (Hôpital de la Charité) на вулиці Жакоб. Проте шансів у хірургів не було: одна з куль пробила грудну клітину та легеневу артерію, спричинивши фатальну внутрішню кровотечу. Не приходячи до тями, Симон Петлюра помер за лічені хвилини після прибуття до шпиталю (в офіційному акті про смерть зафіксовано 14:40).

Середні ціни в мережі АЗС «Amic Energy» станом на

Це не було вбивство з мотивів особистої помсти, як десятиліттями твердила радянська пропаганда. Москва, навіть закріпившись у Києві, панічно боялася самого імені Петлюри. Більшовики розуміли: поки живий головний символ збройного спротиву, українська справа не програна, а розрізнені емігрантські центри в Європі мають спільного лідера.

Де похований Симон Петлюра

Свій останній спочинок Симон Петлюра знайшов на цвинтарі Монпарнас (Cimetière du Montparnasse) у 14-му окрузі Парижа. Це один із найпрестижніших некрополів світу – справжній пантеон інтелекту та мистецтва.

Де розташований цвинтар Монпарнас: дивіться на карті

Прогулюючись його тінистими алеями, засадженими старими липами та ясенами, можна побачити імена тих, хто формував світову культуру: тут поховані автор "Квітів зла" Шарль Бодлер, філософи Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар, класик новели Гі де Мопассан, письменник Хуліо Кортасар та творець "Театру абсурду" Семюел Беккет. І серед цієї європейської еліти спочиває лідер Української Народної Республіки.

Чому саме Париж і Монпарнас? Переїхавши до Франції у жовтні 1924 року (після перебування у Варшаві, Відні та Будапешті), Петлюра перетворив французьку столицю на важливий політичний та інформаційний осередок української еміграції. Хоча основні інституції Державного Центру УНР в екзилі тоді базувалися у Варшаві та Празі, саме в Парижі билося серце дипломатичної боротьби.

Похорон Головного отамана 30 травня 1926 року перетворився на масштабну політичну маніфестацію. За труною після панахиди у румунській православній церкві на вулиці Жан-де-Бове йшли тисячі людей – українські емігранти, ветерани Армії УНР, французькі дипломати, представники поневолених Москвою народів Кавказу, поляки та білоруси. Церемонія мала показати світові: вбито лідера, але не вбито націю.

Як виглядає могила Симона Петлюри

Якщо сьогодні зайти на цвинтар Монпарнас і попрямувати до 10-го дивізіону (сектору), могилу Симона Петлюри легко впізнати здалеку. Вона вражає своєю суворою, майже військовою лаконічністю.

На масивному постаменті з темного відшліфованого граніту височіє виразне бронзове погруддя Головного отамана. На вертикальній плиті під бюстом висічено рельєфний Тризуб з хрестом і лаконічний напис французькою мовою: "SYMON PETLURA. 22.V.1879 – 25.V.1926. PRESIDENT DE LA REPUBLIQUE UKRAINIENNE. ATAMAN EN CHEF DE L'ARMEE UKRAINIENNE" ("Симон Петлюра. Президент Української Республіки. Головний Отаман Української Армії").

Але цей меморіал розповідає не лише про державного діяча, а й про особисту трагедію всієї його родини. Нижче на цьому ж гранітному постаменті викарбувані імена двох найдорожчих йому жінок – дружини Ольги та єдиної доньки Лесі.

Доля кожної з них була зламана тим самим пострілом на вулиці Расін:

• Донька Леся Петлюра – талановита дівчина, яка писала вірші, малювала і мріяла побачити вільну Україну, – після вбивства батька тяжко захворіла на сухоти (туберкульоз). Рятуючи її від вологого паризького клімату, лікарі направили Лесю на південь Франції, до піренейського санаторію в містечку Камбо-ле-Бен (Cambo-les-Bains). Саме там вона померла у листопаді 1941 року у віці всього 30 років. Через воєнні реалії перевезти тіло до Парижа не змогли – Леся похована у Камбо-ле-Бен, а напис на паризькому пам'ятнику батька став для неї символічним кенотафом. З її смертю прямий рід Симона Петлюри обірвався.
• Дружина Ольга Петлюра (з роду Більських) пережила і чоловіка, і єдину дитину. Понад три десятиліття вона мешкала в Парижі у скромних умовах, майже втратила слух через нервове потрясіння, але до останнього дня залишалася берегинею пам'яті про чоловіка. Вона померла в листопаді 1959 року і була похована тут же, у спільному гробівці на Монпарнасі поруч із Симоном Васильовичем.

Проте найголовніша деталь, яка перетворює цей меморіал із простої історичної пам'ятки на живий нерв сучасності – це те, що відбувається біля нього сьогодні. Навіть через 100 років після вбивства на темному граніті не в'януть квіти зі синьо-жовтими стрічками. Щороку у травні біля підніжжя пам'ятника у 10-му секторі Монпарнасу збираються українські дипломати, представники діаспори, історики та військові. А найкращим доказом того, що справа Головного отамана перемогла, стало те, що сьогодні його ім'я офіційно носить бойове з'єднання сучасної української армії – 152-га окрема єгерська бригада Збройних Сил України, яка б'ється з тією ж імперією, якій століття тому кинув виклик Симон Петлюра.

Посольство, що дочекалося незалежності

Протягом десятиліть радянські спецслужби – від ОДПУ в 1920-х до КДБ у часи Холодної війни – витрачали колосальні ресурси, щоб очорнити ім'я Симона Петлюри. У жовтні 1927 року вони перетворили паризький судовий процес над убивцею Шварцбардом на політичний фарс, де замість терориста судили його жертву та весь український визвольний рух. Радянська пропаганда робила все, щоб слово "петлюрівець" стало тавром, а постать отамана асоціювалася виключно з хаосом.

Але імперія програла. У найтемніші часи бездержавності, коли на політичній мапі світу не було незалежної України, скромний надгробок на Монпарнасі виконував роль своєрідного неформального посольства вільної держави в центрі Європи. Сюди десятиліттями приходили ті, хто вірив у неминучий крах СРСР.

І цей гранітний камінь дочекався: і 1991 року, коли над Києвом знову замайорів синьо-жовтий прапор, і часу, коли українська армія знову одягнула тризуби на свої однострої. Сім куль на вулиці Расін змогли зупинити серце людини, але виявилися безсилими проти ідеї, за яку вона віддала життя.