Розбила серце Пантелеймону Кулішу, а життя прожила з другом сина: особиста драма "чорної вдови" - Марко Вовчок

Життя Марії Вілінської — це не історія жінки, яка колекціонувала чоловічі серця. Це історія геніальної, вільної жінки, яка прошла через осуд та страждання.

ТСН.ua пише про цікаві факти з особистого життя відомої письменниці.

Нелегке дитинство

Доля від початку ніби була неприхильною й навіть жорстокою до неї. Знана під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок (Марія Вілінська) народилась 22 грудня 1833 року у збіднілій російській дворянській родині, зростала у російськомовному середовищі, але після одруження пізнавала українську мову та культуру, а у своїх творах надавала голос українським кріпакам.

Тітка Марії Вілінської часто організовувала прийоми, і саме на одному із них дівчина познайомилась із фольклористом та етнографом Опанасом Марковичем. Він був старшим за неї на 11 років і став її першим чоловіком.

«Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі», - писав український письменник, філософ і соціальний антрополог Віктор Петров-Домонтович.

Перший шлюб

Пара побралась, коли Марії було 17 років. Опанаса Марковича називають вчителем Марії, адже саме він навчив російськомовну дівчину української.

Та шлюб виявився нетривалим: Марія не кохала Афанасія, через багато років вона навіть зізналась Герцену: «Не любила, він був захопленням. А ще більше мені хотілось просто позбутись опіки батьків і здобути незалежність». Та й Опанасій втратив пристрасть до Марії, коли вона завагітніла.

Від того часу і розпочалась кар’єра Марка Вовчка. Куліш був захоплений творчістю дружини свого друга, і попросив якнайшвидше надіслати нові розповіді, якщо такі були. Так закрутився роман, який, згідно з історіями, закінчився скандалом і розривом стосунків.

Вона кидає набридлого Куліша і їде за кордон з Іваном Тургенєвим. Цей першорядний російський романіст, котрий здебільшого жив у Франції, був захоплений жінкою.

«Пантелеймон Куліш змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона лишалася спокійною до байдужності. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитості… Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хвору стурбованість», — писав Петров-Домонтович.

Кохання у Дрездені

Марія знову вирішує змінити місце проживає і рушає до Дрездена, де збирається вся еліта. Там вона знайомиться з двоюрідною сестрою Герцена, Тетяною Пассек, та її синами.

І, як не дивно, закохається у 23-річного юнака Александра Пассека, який був значно молодшим за неї.

Кохання виявилось взаємним, і хоч мати хлопця намагалась вивести його із цієї скандальної історії, все було даремно. Олександр з Марією прожили шість років у Франції. Однак життя його обірвалось дуже рано — хворий на туберкульоз, він помер на руках у Марії.

До 34 років у коханцях жінки побували: Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Владислав Олевінський, Микола Добролюбов, Степан Єшевський. Але доля то дарувала кохання, то забирала його. Саме тоді в суспільстві поповзли зловісні чутки, її почали називати «чорною вдовою», жінкою, яка приносить смерть тим, хто її кохає.

Кохання з 17-річним хлопцем

Взимку 1871 року в одному з петербурзьких будинків 38-річна Марія Вілінська познайомилася з другом свого сина Богдана. Хлопця звали Михайло Лобач-Жученко. Йому було всього 22 року, він закінчував морське училище і був лише на два з половиною роки старшим за її власну дитину.

Тоді Марія з гумором називала компанію сина «студентською колонією». Вона й гадки не мала, що саме в цій «колонії» знайде головне кохання свого життя.

Михайло закохався миттєво. Набагато пізніше він згадував свій перший спогад про неї:

«Це була жінка середнього зросту, опасиста, не дуже вродлива, але, як про неї говорили, ліпша за будь-яку красуню. Тоді вона була вже не першої молодості, із надзвичайно густими, широкими чорними бровами; риси обличчя, хоч трохи розпливлися, залишалися рухливими, із розумними темно-сірими проникливими очима…»

Для Марії це спочатку було лише приємним і невинним знайомством.

Уже влітку 1871-го вони переходять на «ти». Багато спілкуються, ходять у гості, а коли Марія їде за кордон у видавничих справах — нескінченно листуються. Михайло важко переживав кожну розлуку.

Жовтень 1873 року приніс Марії важкі випробування: вона опинилася на межі бідності, через що її сина Богдана відрахували з навчання. Тому Марія разом із сином та Михайлом вирішує їхати за кордон. Навесні 1874 року вони опиняються в Парижі. Проте еміграція не принесла щастя, і невдовзі компанія повертається, аби владнати грошові справи.

Саме тоді на долю пари випало нове випробування: здоров’я Михайла почало викликати занепокоєння. Марія взяла на себе всі турботи про його здоров’я, і хвороба тимчасово відступила.

На початку 1878 року вони вирішують побратися.

Цей період був для письменниці важким у літературній кар’єрі. Критики не щадили її роботи, звинувачували у плагіаті через журнал «Кращі переклади іноземних письменників».

Син Богдан став революціонером і був змушений переховуватися від поліції. До того ж він мав дошлюбні стосунки з дівчиною, яка народила йому хлопчика. Щоби приховати це, Марія забрала ще вагітну Лізу до себе, а коли та народила — забрала та всиновила онука.

На тлі розчарувань Марія повністю присвятила себе чоловікові. Завдяки її таємним клопотанням і відновленим зв’язкам, Михайла перевели на вигіднішу службу, а згодом — на теплий Кавказ, що було життєво необхідно для його слабких легень.

Їхні листи сповнені неймовірної ніжності:

«Бережи себе, мій милий Мішечку, не застудись. Обідай добре, не шкодуй нічого для себе… Бідненький мій непаїнька, один там сиротою, нікому його втішати і берегти. Пам’ятай, любий, що ти найдорожчий… Твоя Маруся».

Вони зберегли це трепетне почуття через десятиліття. Навіть через 20 років після весілля Марія писала чоловікові:

«Милий, милий, я ж там, біля тебе. Якщо згадаєш вдень, прокинешся вночі, завжди, завжди скажи собі: вона тут, зі мною…»

Їхній союз тривав 30 щасливих років. Останні місяці життя Марко Вовчок жила в містечку Нальчик, що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю «Гайдамаки»

Наприкінці життя Марія попросила чоловіка:

«Якщо не судиться мені лежати поряд із Шевченком, поховай мене під грушею у нашому саду».

10 серпня 1907 року Михайло виконав її прохання. Марія знайшла спочинок у саду їхнього дому на Кавказі, під затінком груші. У неї був рак.

Чому у Марко Вовчок був такий псевдонім

Є кілька версій. Перша пояснює, що псевдонім М. Вілінська — письменниця вигадала сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович). Друга теорія розповідає, що псевдонім вигадав Куліш, який поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні.

Серед дослідників існує думка, що твори Марка Вовчка, написані українською мовою, — зовсім не її пера, а авторства Опанаса Маркови­ча, чоловіка письменниці. Зокрема, так думають про «Народні оповідання», «Інститутку», «Невільничку», «Кармелюка» та низка інших.