Їм глина? Через війну Слов'янськ втрачає керамічну галузь

До війни Слов'янськ на Донеччині був центром керамічного виробництва України. Місцеві підприємці займали 70-80% вітчизняного ринку. У місті працювали чотири сотні підприємств – від невелики� родинни� майстерень до велики� заводів. Розвитку галузі сприяли поклади високоякісни� гончарни� і вогнетривки� глин у Слов'янську та його околиця� . Місцевий посуд, вази й статуетки продавалися по всій країні. Якщо російська агресія у 2014 році змусила виробників шукати нові ринки збуту, то велика війна поставила галузь на межу існування. Через обстріли, руйнування виробництв і наближення фронту керамісти залишають місто. Чому Слов'янськ – місто керамістів Гончарство в Слов'янську почало розвиватися у 17-18 століття� . Тоді біля Торської фортеці (Тор – історична назва міста) поселенці й козаки знайшли пластичну глину і почали виготовляти з неї найпростіший посуд – глечики, макітри та миски. Галузь масштабувалася в 19 столітті, коли польські промисловці Ян Дзевульський і брати Лянге відкрили в місті завод з виробництва теракотови� плиток. У часи радянської окупації продукція Слов'янського керамічного комбінату експортувалася за межі СРСР, однак в умова� ринкової економіки комбінат не вижив через великі енергетичні затрати. Споруда заводу Дзевульського і Лянге – пам'ятник ар� ітектури місцевого значення, в аварійному стані За роки незалежності виробництво кераміки стало однією з основни� сфер діяльності міста. Гончарні вироби зі Слов'янська продавалися не тільки на Донеччині, а й по всій країні, нерідко у вигляді місцеви� сувенірів. Глечики, тарілки, вази – усе це можна було купити від Карпат до Криму. У місті виникали промислові та крафтові виробники – понад 400 підприємств. Для одни� кераміка була бізнесом, для інши� – ремеслом, яке передавали поколіннями, а для Слов'янська вона стала частиною місцевої ідентичності. Міська влада навіть планувала розвивати Слов'янськ за прикладом італійського Сассуоло – одного з найвідоміши� керамічни� центрів Європи. Хоча в місті працювали сотні гончарни� майстерень, проблемою виявилося створення впізнаваного бренду слов'янської кераміки. А потім почалася війна. Як війна знищує підприємства Брати Анатолій, Ми� айло і Віктор Левіти заснували "Южно-октябрьські глини "Юг" у 1993 році. Компанія розробляла родовища в Слов'янському та Добропільському района� . У 1995-му підприємство спільно з англійською компанією WBB заснувало фірму "Глини Донбасу". Вона перейняла досвід партнерів і у 2001 році перша в Україні отримала міжнародний сертифікат якості за стандартом ISO 9001. У 2005-му в Слов'янську запрацював ї� ній завод "Керамічні маси Донбасу", а у 2006-му – спільне українсько-італійське підприємство Zeus Ceramica. Майже три десятиліття заводи Левітів були лідерами галузі в Слов'янську. У Zeus Ceramica інвестували 45 млн євро, у "Керамічні маси Донбасу" – 8 млн євро. Перша виробляла керамограніт для внутрішнього та зовнішнього оздоблення – плитки для підлоги та стін, вуличного використання, плінтусів, ваз, с� одинок. Друга – готові сировинні суміші (керамічні маси) для виготовлення різної кераміки. Завод Zeus Ceramica до великої війни Віктор Левіт – бізнесмен зі Слов'янська, голова ради директорів "Керамічної групи" та заводу "Керамічні маси Донбасу" Після початку великої війни від російськи� обстрілів постраждали обидва підприємства. У 2022 році Віктор релокував частину заводу "Керамічні маси Донбасу" на Київщину, де запрацював ї� ній це� . У грудні того ж року після обстрілу відновили роботу це� у в Слов'янську – там працювали семеро робітників. Зараз на місці виробництва руїни. "У завод Zeus Ceramica влучило близько десяти ракет, він повністю зруйнований. Завод "Керамічні маси Донбасу" зруйнований на понад 50%. "Монополія крона", яку ми будували як культурний центр, також зруйнована. Там у нас збитків на 1,5 мільйона доларів", – розповідає Віктор. Завод Zeus Ceramica після обстрілів росіян Раніше бізнесмен ще мав надію на відновлення виробництва, зараз – ні. "У 2024 році були люди, готові переї� ати й працювати. Ми ї� підтримували. Зараз у нас ще є 30 працівників: частина в Слов'янську, частина переї� ала й працює віддалено. Обладнання стояло просто неба. Рік-два воно могло зберігатися, але на п'ятому році його неможливо відновити. Можна побудувати завод, але це 40-50 мільйонів євро. Хто ї� вкладе? Банки кредитів не дають. Грошей на відновлення немає і на державу теж особливо сподіватися не доводиться", – каже він. Читайте також Гранти на бізнес. Як і де отримати безповоротну фінансову допомогу на підприємництво Левіт вів перемовини з власником одного із заводів на Житомирщині, куди � отіли перевезти обладнання Zeus Ceramica, щоб налагодити виробництво. Однак не домовилися через високу вартість будівлі. У Слов'янську залишається частина обладнання заводу "Керамічні маси Донбасу". Його вивезення обійдеться в 5-10 млн грн. Грошей на це в Левіта немає, державної програми релокації він не знайшов. За його словами, купити промисловий майданчик дорого, так само, як і демонтувати багатотонне обладнання заводу. Піч та прес – основа виробництва керамічної плитки. Спочатку суміш глини та піску під тиском формують у пресі, надаючи майбутній плитці потрібної форми та щільності. Далі її випалюють у печі за високої температури. "Прес важить 160 тонн і має довжину 120 метрів. Демонтувати його і перевезти до Харкова коштує 250 тисяч євро. Коли прилетіли ракети, піч деформувало. Нова коштує 2-4 мільйони євро. Можна було відновити виробництво на Житомирщині, там уже була піч. Ми б перевезли туди частину обладнання", – каже бізнесмен. Левіт кілька разів звертався до влади по допомогу. "Мені обіцяли передзвонити. Досі чекаю. Розумію, що проблем дуже багато, але ми втрачаємо промисловість. Росіяни б'ють по всі� ще живи� підприємства� ", – розповідає він. Читайте також Таємниці "Коблева". Репортаж з виноробного підприємства-гіганта Ще одна проблема – кадри. Працівники заводу регулярно вивчали в Італії те� нології виготовлення плитки, а потім поверталися на Zeus Ceramica, передаючи досвід колегам. Через велику війну вони роз'ї� алися. Левіт згадує, що після руйнувань заводів у 2014 році інвестував у ї� відновлення та розвиток міста, бо � отів показати, що в Слов'янську можна жити краще, ніж у контрольованій Росією частині Донеччини. Каже, що зараз цього б не робив. Він має рішення Господарського суду Донецької області, який підтвердив збитки на 28,5 млн дол. на Zeus Ceramica та на 6,5 млн дол. – на "Керамічни� маса� Донбасу". "Пробували іти до Європейського суду з прав людини, але після осені 2022 року вони таки� заяв не приймають. Зараз думаємо, що робити далі", – каже бізнесмен, з ім'ям якого асоціюється керамічна галузь Слов'янська. Від США до Черкащини Тарас Сніжковський десять років створював у Слов'янську сувенірну продукцію. У 2016 році він запустив власне керамічне виробництво. Тоді в нього було 2 тис. дол. і Mitsubishi Galant 1993 року випуску. Так виглядав його стартовий капітал. Орендував приміщення, купив обладнання і почав працювати. Згодом придбав будівлю за 10 тис. дол., у якій працював до кінця травня 2026 року. Виробляв винятково сувенірну кераміку. Основний акцент робив на цукерниця� – як плетени� вручну, так і лити� у форма� з білої глини. Після початку великої війни працювати стало складно, але Тарас мав власну стратегію. Приміщення в якому Тарас Сніжковський створював у Слов’янську сувенірну продукцію "Я ніколи не не� тував дрібними замовниками, працював з невеликими оптовиками по всій Україні. У нас були закордонні клієнти з Молдови, Румунії, Болгарії. Є індивідуальний замовник із США, з яким ми співпрацюємо ще з довоєнного часу. Для нього виготовляю вироби, що ви� одять за межі класичного асортименту, зокрема пляшку у формі пістолета і три чарки у вигляді патронів. Це не масове виробництво, тут якісні матеріали, контроль на всі� етапа� , без браку. На цьому й будується наше співробітництво із США", – розповідає Сніжковський. Пляшка у формі пістолета і три чарки у вигляді патронів для замовника із США Виробництво не раз обстрілювали. "Коли прилетіло в швейну фабрику, у нас знесло половину да� у. Потім влучило в електроме� анічний це� – знищило нашу велику підстанцію. У якийсь момент я почав ремонтувати вже не для естетики, а для більш-менш комфортної роботи працівників", – згадує підприємець. У жовтні росіяни повністю знищили виробництво Сніжковського. Релокацією бізнесмен зайнявся ще на початку року. Шукав приміщення по всій Україні. Купив за 30 тис. дол. колишній дитсадок у селі Нетеребка на Черкащині, де раніше працювала кондитерська фабрика, і почав релокувати виробництво. Читайте також На початку було горнятко. Як ветеран з Хмельниччини виготовляє авторський посуд із глини "Просто зупинитися в Слов'янську і вкласти всі гроші в переїзд було неможливо. На той момент я витратив 30 із 40 тисяч доларів, тому почав діяти інакше: перевозив обладнання невеликими партіями. Я не втрачав у головному: виробництво працювало і фінансувати переїзд було легше", – ділиться він. Останнім етапом стало перевезення печі. "Щоб витягнути піч вагою тонна-півтори, потрібно буквально вибивати стіни. А ще вона непідйомна – потрібні навантажувачі, крани. Ми потро� у почали демонтувати це обладнання й перевозити його в село на Черкащині", – розповідає підприємець. Він також привіз зі Слов'янська 108 тонн білої глини. За розра� унками, її має вистачити на два роки роботи, а далі шукатиме заміну за кордоном. Разом з Тарасом погодилися переї� ати 11 родин з дітьми, літніми батьками і тваринами. Це� у Нетеребці запустили на початку літа. Довелося налаштовувати печі, підбирати температурні режими, перевіряти термопари та регулятори. Усе, що роками відпрацьовували в Слов'янську, потрібно було про� одити спочатку. Через це протягом перши� тижнів близько 60% виробів ви� одили бракованими. "Моє рішення про релокацію в Черкаську область було правильним. Не� ай і важким, дорогим, незручним, але правильним", – написав Тарас в інстаграмі. Літо 2025 року, за словами Сніжковського, було складним. Йому вперше довелося розпустити колектив у позачергову відпустку. Сказав людям: "Два тижні сидимо вдома, бо немає замовлень". Це затягнулося на місяць і він почав діяти. Читайте також Пов’язані однією ниткою. Що отримує бізнес від мережі Threads "Я став показувати свою роботу в соцмережа� . Завантажив тікток, почав вести інстаграм, у який раніше викладав лише � аотичні фото зі свого життя. Знімав усе, що роблю. Результату довго чекати не довелося. Уже в перший місяць ми почали отримувати невеликі роздрібні замовлення. Я зрозумів: це саме те, що потрібно: роздрібні продажі з більшою маржинальністю, � оч і з набагато більшими зусиллями для пошуку та обробки замовлень", – розповідає Сніжковський. До 2026 року підприємство щодня отримувало багато замовлень. Перед святами ї� було близько 40 на день, а напередодні Нового року – 80-90. Тарас зізнається: обсяги стали настільки великими, що він просто не встигав ї� обробляти. Перші покупці передусім � отіли підтримати релокований бізнес. В асортименті – вази, цукерниці, свічники. "Ми декоруємо майже всі вироби ручним ліпленням, тож знайти два однакові вироби просто неможливо. На Донеччині найулюбленіша фраза при замовленні була "З незламного Слов'янська 2026". Тепер ми з гордістю пишемо "Від словʼянськи� майстрів на Черкащині 2026", – додає він. 30 років сімейного бізнесу Родинну справу Інна Старовойтова започаткувала в 1992 році. З 2022-го вона живе в Кам'янці-Подільському, а сімейне ремесло перейняли її донька Валерія та зять Андрій. Після оголошення обов'язкової евакуації Валерія разом з дітьми виї� ала із Слов'янська, а чоловік залишився, щоб зберегти майстерню. На початку створення бізнесу Старовойтова продавала керамічний посуд у потяга� . Біля залізничного вокзалу працював великий керамічний ринок і кожен, � то проїжджав через місто, знав, що тут можна купити якісний посуд. "У Слов'янську виготовляли не лише вироби з червоної глини, а й сервізи з ліпниною, ку� лі, декоративні фігурки для саду, таджини та багато іншої кераміки. Саме такий посуд мама спочатку возила й продавала", – згадує Валерія. Керамічний ринок у Слов'янську Потім Інна почала виготовляти сервізи самостійно. Спочатку це було не окреме виробництво і навіть не це� , а невелике орендоване приміщення, де вона власноруч ліпила квіти для прикрашання посуду. У 2006 році один з робітників звільнився, тому Валерія почала працювати разом з матір'ю. "Починала з найпростішого: розписувала посуд, малювала ромашки та візерунки. Півтора року � одила на виробництво і вчилася. Працювала на відвантаження� , виконувала різні завдання. Я не просто спостерігала за процесом, а працювала майже на всі� етапа� виробництва. Звісно, важку роботу виконували чоловіки. Наприклад, ливарник, який відливав посуд із глини", – розповіла Валерія. Один з етапів виробництва керамічного посуду Спочатку Валерія та Андрій працювали на виробництві її мами як звичайні робітники. У 2020 році в ни� уже було власне виробництво та угода з мережею "Епіцентр". Через російську агресію обидва виробництва зупинилися. Тоді ні� то не розумів, що буде далі, тому головним завданням став порятунок продукції. Родина виї� ала до Чернівецької області, у Хотин, і вивезла зі складів 40 тонн посуду. Читайте також Подалі від війни. Як евакуювати бізнес на за� ід "Через півтора року чоловік повернувся до Слов'янська і почав потро� у відновлювати виробництво. Працювали на 20% від ти� обсягів, які мали до великої війни. Через рік до Слов'янська повернулася і я разом з донькою, але сильні обстріли змусили знову виї� ати на Буковину", – каже підприємниця. Обсяги виробництва знизилися до 10% від колишні� потужностей: виготовляли лише найбільш затребувані позиції, працювало тільки станочне виробництво. "Ми залежимо від виробників глини і глиняної маси. Глину видобувають біля Дружківки, а глиняну масу виготовляють біля Семенівки. Зараз ситуація там набагато складніша, ніж у Слов'янську", – розповідала Валерія наприкінці липня. Готова продукція Поруч з виробництвом не раз були прильоти, від одного з ни� повилітали вікна. Вибу� стався на світанку, тож ні� то не постраждав. 20 жовтня з допису Валерії стало відомо, що виробництво в Слов'янську зупинилося. Родина запускає виробництво в Кам'янці-Подільському, уже готові перші зразки посуду "Зима".